Жіночий рух в Україні: пошук зниклих військових
За даними DW, За понад три роки повномасштабної війни в Україні сформувався наймасовіший жіночий рух в історії. Тисячі матерів, дружин, доньок, бабусь, тіток та наречених розшукують військовослужбовців, які опинились у російському полоні або зникли безвісти на полі бою. Об'єднані в офіційні громадські організації чи неформальні групи, вони обмінюються фотографіями, співпрацюють, а часом і сваряться з держустановами та подорожують всією країною, сподіваючись почути бодай крихітну звістку про своїх рідних. Детальніше - в матеріалі DW.
Секретність обмінів полоненими
Обміни полоненими зазвичай оповиті туманом секретності. Український Координаційний штаб до останнього не повідомляє журналістам точний час та місце, де відбувається передача військовослужбовців, забороняє розголошувати розташування шпиталю, куди українців везуть на перший медичний огляд. Попри це на подвір'ї однієї з чернігівських лікарень з самого ранку юрмиться кілька сотень цивільних в очікуванні автобусів з кордону.
Історії родин
Пенсіонерка Надія з Хмельниччини не пропускає жоден обмін ось уже рік - щоразу з самого ранку із кількома землячками вона долає півтисячі кілометрів автобусом. Її 41-річний син Олександр Королюк з 67-ї механізованої бригади зник безвісти під Оріхово-Василівкою на Бахмутському напрямку ще в лютому 2023 року. "Я шукаю і надіюся, ось і сьогодні чекаю", - простодушно розповідає жінка під час одного з останніх обмінів, підсуваючи ближче до камери табличку із кількома знімками.
Фотографії синів, чоловіків, батьків та наречених - різної якості та розміру: від поліграфічних транспарантів до кишенькових карток, роздрукованих на домашньому принтері - в руках абсолютно в усіх. Їх наполегливо просять показати в ефірі чи надрукувати в газетах - вважається, що із кожною згадкою шанси відшукати близьку людину зростають.
Групи підтримки
Чоловіки у цій делегації в помітній меншості. Чернігівчанин Віктор Корогод приходить на обміни ось уже півроку, відколи його син Олександра зник на Покровському напрямку. "Ніяких більше новин не було, але ми віримо, що він живий. росіяни ж донедавна ніякої інформації не давали. А хлопці, що виходять, кажуть: багато полонених у списках досі під номерами. Може й наш серед них", - каже чоловік, що попри поважний вік і сам продовжує службу в чернігівському ДФТГ.
У притінку лікарняних яблунь ховаються від пекучого сонця вже цілі об'єднання родин. Вони групуються за бойовими бригадами, земляцтвами чи навіть за номерами російських колоній, де утримують їхніх рідних. Штандарти 36-ї бригади морської піхоти кидаються в очі здалеку - об'єднання родин її бійців одне з найпримітніших на всю країну. Понад 1300 з них потрапила в полон ще в Маріуполі і чекають на обмін вже четвертий рік.
Надія та сподівання
За весь цей час Ольга Ганжала з Умані змогла передати 34-річному синові Євгену лише один лист, від нього ж не отримала жодного повідомлення. "Великий обмін" 23-25 травня вже четвертий для неї. "Я приїжджаю аби підтримати наших морпіхів. А ще, може, зустріну когось, хто бачив сина в таборі - розкажуть, як він, і де", - ділиться вона сподіваннями.
"Такого відчуття, як цього разу, у мене ще не було. Я коли вдома знімала зі стіни прапор, сказала: Назаре, я йду за тобою", - підхоплює її сусідка Валентина Очеретна зі Жмеринки, чий молодший син, 36-річний Назар Очеретний, офіційно вважається зниклим безвісти ще від початку квітня 2022 року. Втім, нової інформації про нього вона не отримує ані в травні, ані в червні. Однак, жінка не втрачає надію - військовослужбовці з маріупольського гарнізону, обміняні раніше, бачили його в таборах Оленівки, Кінешми, Шахтинська.
Висновки
Попри хаотичність дійства, таку процедуру впізнання вважають ефективною як родичі військовослужбовців, так і координаційний штаб з питань проводження з військовополоненими. Речник штабу Петро Яценко називає її "народною розвідкою". "З минулого серпня на це місце відбувається певне паломництво, люди хочуть миттєвої залученості. Може в цьому не було б і особливого сенсу, але вважається, що присутність родичів нібито допомагає в тому, щоб полонені прийшли до тями і зрозуміли, що їх люблять і шанують", - пояснює він.
Координаційний штаб і сам опитує колишніх полонених: вже на реабілітаційних базах у розслабленій і дружній атмосфері їх просять пригадати максимальну кількість сусідів по камері чи етапу. Проте і без "народної розвідки" не обійтись - ніхто краще за матір чи дружини не впізнає військовослужбовця на нечітких російських відео, що миттю розлітаються профільними Telegram-каналами.
Скільки ж всього українських військовослужбовців потрапили в полон та зникли безвісти? Офіційні структури намагаються не розголошувати цю інформацію через постійний процес розшуку і уточнень списків. "Ми просимо рідних завжди повідомляти нам про будь-які зміни: якщо людину опізнали на фотографіях, чи якщо військовослужбовця розшукав в полоні Міжнародний комітет Червоного хреста. Чим швидше ми про це дізнаємось, тим швидше почнемо працювати над обміном", - переконує Петро Яценко.
Є й альтернативні підрахунки. Анонімний проєкт UALosses, посилаючись на публікації у відкритих джерелах, станом на кінець травня перелічував поіменно понад 6 тисяч полонених. Зниклих безвісти було майже 65 тисяч. Родичі більшості з них, на жаль, ніколи не дочекаються своїх близьких.
З часом кількість неідентифікованих полонених у росії знижується, пояснюють у Координаційному штабі: якщо 2022-23 роках серед звільнених під час обмінів виявляли до третини тих, кого вважали зниклим безвісти, то в останніх обмінах таких "сюрпризів" не було зовсім. Втім, відмовлятись від надії ніхто не хоче. "Саме для цього ще і потрібна присутність близьких на обмінах - це дає людям підтримку. Вони бачать: цей механізм працює - приїжджає автобус і об'єднується родина, навіть, якщо їхніх близьких цього разу не звільнили", - пояснює Яценко.
"Після обмінів стає важко, знаєте як: от була надія і наче зникла", - ділиться враженнями від триденного травневого обміну чернігівчанка Тетяна Литвяк. Серед натовпу незнайомих облич вона шукає когось, хто знав би її батька та двоюрідного брата. 50-річний Валентин Сова з 61-ї механізованої бригади зник напередодні нового року у Суджанському районі Курщини. 21-річний Микола Дмитрук з 38-ї бригади морпіхів - в червні 2024 у плавнях Херсонщини. Дядько Сергій Губський зник 1 вересня під Покровськом, лише в квітні близьким повернули його тіло...
Попри втому та розчарування за два тижні Тетяна знову у натовпі жінок, що зустрічають полонених - у футболці з портретом батька та синьо-чорним транспарантом завбільшки з неї. "Я хочу, щоб мою історію почули. Бо я знаю - я не одна, таких сімей багато. Ми всі хочемо, щоб наших рідних реально шукали, щоб зниклі безвісти не втрачалися серед статистики. А тих, хто повертається з полону, зустрічали з повагою - аплодували, обіймали, плакали разом з ними", - пояснює вона, звідки береться сил.
Та й між обмінами в активісток об'єднань родичів військовослужбовців чимало справ - зустрічі з Координаційним штабом, пікети та акції пам'яті, відкриття меморіальних дощок, а часом і поїздки на закордонні конференції. "Хочеться робити благі справи, хочеться не лише бути голосом, а й бути тим промінцем світла для родин, який нагадує їм, що про них не забули", - розповідає Катерина Музлова, донька ще одного полоненого морпіха з Маріуполя Олега Музлова. Очолюваний нею благодійний фонд "Серце в дії" береться за все - від міжнародної адвокації звільнення полонених до допомоги родинам з оформленням державних виплат.
Петро Яценко нараховує понад 150 офіційних громадських організацій та неформальних об'єднань родичів полонених. Постійне спілкування з ними для Координаційного штабу - "одна з важливих неофіційних місій": щодня представники штабу проводять по кілька групових зустрічей. "Ми завжди раді, коли родини об'єднуються й створюють свої організації - так їм легше отримувати відповіді на спільні запитання", - запевняє речник.
Втім, співпраця не завжди конструктивна. Яценко критикує деякі родини та їхні об'єднання: мовляв, вони часто-густо ведуться на російські провокації чи просто шахраїв, зливають конфіденційні дані чи влаштовують мітинги, "бо Зеленський не хоче обмінів". У відповідь Координаційний штаб критикують за недостатню роботу по тих чи інших напрямках: у попередньому обміні зовсім не було "азовців", до того - мало морпіхів, вкрай рідко повертаються полонені з Курщини чи Запоріжжя. "Кожен успішний обмін - це завжди потік незадоволення від тих, чиїх близьких поки що не вдалось знайти та звільнити. І так буде навіть після останнього", - підсумовує речник Координаційного штабу.