Втрачені в полон: історії українських цивільних у росії
Татяна Попович зверталася до всіх можливих агентств у пошуках свого сина Владислава, який зник під час обстрілу російських військ. Після того, як її син втік з автомобіля з пораненням ноги, вона пройшла всі можливі маршрути, які він міг би пройти. Татяна шукала його в масових могилах, переглядала фотографії загиблих і спостерігала за ексгумаціями. Через місяць пошуків вона не дізналася нічого нового.
Тоді їй зателефонував незнайомець. Сергій, який щойно вийшов з російської в'язниці в Курську, повідомив Татяні, що чув голос її сина. Як і Владислав, Сергій був цивільним, захопленим у Бучі на початку війни. На момент захоплення Владиславу було 29 років, а зараз, через три роки, він все ще перебуває у в'язниці в Курську. Сергій не зміг пояснити, чому його звільнили, а Владислава – ні. Татяна була просто рада дізнатися, що її син живий. "Я була такою щасливою, що втратила заїкання, яке мала з моменту його зникнення," – сказала вона.
Стан цивільних у полоні
Три роки потому, Татяна сиділа в кафе в Бучі, неподалік від місця, де її сина викрали, переглядаючи два короткі листи від нього, які дійшли до неї через три місяці. "Мій син дуже ніжний і чутливий," – зізналася вона, з виразом батьківського болю. За даними українських властей, майже 16 тисяч українських цивільних осіб досі перебувають у російських в'язницях після захоплення.
Зростають побоювання серед їхніх близьких, що вони можуть бути забуті під час можливих мирних переговорів. "Коли я відвідую офіційні зустрічі, ніхто не говорить про повернення цивільних у разі припинення вогню," – зазначила Юлія Грипун, чий батько був викрадений на початку війни. Юлія разом з іншою донькою ув'язненого створила організацію для кампанії за звільнення цивільних.
Відсутність механізмів для повернення
"Ми спілкувалися з представниками ООН, Європейського парламенту та урядів кількох країн ЄС і посольства США в Україні. Але вони не розуміють, що буде далі," – сказала Юлія. Дмітро Лубінець, уповноважений з прав людини України, також визнав, що не бачить реального підходу до повернення цивільних. "У нас немає правової бази або механізмів для їх повернення," – зазначив він.
Додатково ускладнює ситуацію те, що росія висуває кримінальні звинувачення проти деяких захоплених під час вторгнення. "Уявіть, що відкривають справу проти українського цивільного за опір російській армії на українській території?" – запитав Лубінець.
Надія на повернення
У травні росія звільнила 120 цивільних осіб в рамках обміну полоненими, але це все ще мізерна кількість у порівнянні з десятками тисяч, які були захоплені. Петра Середа, 61-річний водій автобуса з Ірпеня, чий син Артем був узятий в полон більше трьох років тому, зазначив: "Це надзвичайно важко. Кожного разу, коли телефон дзвонить, я сподіваюся, що це Артем. Листи – це одне, але почути його голос… Це буде справжня радість, що він живий."
Сім'ї живуть у постійній надії на повернення своїх близьких. Татяна, чий син Владислав був викрадений, зізналася, що тепер їй важко чути російську мову, адже це мова, якою її сина катують. Вона готується до його повернення, сподіваючись відчути всі можливі емоції. "Це все, про що я думаю. Щодня," – сказала вона.
Ця ситуація підкреслює важливість міжнародної підтримки та механізмів для повернення цивільних осіб, які стали жертвами війни. Як повідомляє BBC, надія на повернення залишається, але реальність залишається складною і невизначеною.